Словосполучення "людиноцентричний дизайн" сьогодні можна зустріти всюди: у вакансіях продуктових компаній, презентаціях стартапів, профілях дизайнерів на LinkedIn та в корпоративних маніфестах. Воно стало таким самим обов'язковим атрибутом сучасного дизайн-дискурсу, як "UX-дослідження" або "ітеративний підхід".

Але є проблема. Чим частіше концепцію повторюють як мантру, тим менше в ній залишається змісту. Human-centered design перетворився на маркетинговий ярлик, за яким може ховатися що завгодно – від справжньої турботи про користувача до банального прикриття для рішень, які вже прийняті заздалегідь.

Ця стаття не про те, щоб відкинути концепцію як хибну. HCD виник із конкретних проблем і розв'язав їх. Але сьогодні варто поставити незручні запитання: де людиноцентричний дизайн дає збій, кому він насправді служить і чому його критика – це не нігілізм, а відповідальна позиція фахівця.

Звідки з'явилась концепція і чому вона спрацювала

Ідею "дизайну, орієнтованого на людину" в сучасному розумінні популяризував Дон Норман ще у 1980-х. Його книга "Дизайн звичних речей" стала реакцією на засилля продуктів, які ігнорували людську психологію, вимагали від користувача адаптуватися до машини, а не навпаки. Це був виправданий протест.

IDEO та Стенфордська d.school пізніше перетворили ці ідеї на методологію з чіткими кроками: empathize, define, ideate, prototype, test. Фреймворк виявився ефективним у конкретному контексті, коли перед командою стояло реальне завдання зрозуміти незнайомого користувача і розробити продукт для його потреб.

Проблема не в самому методі. Проблема в тому, що відбулось далі.

Як хороша ідея стала корпоративним гаслом

Коли концепція набуває популярності, вона неминуче проходить через процес інституціоналізації. HCD не став винятком. Великі корпорації почали масово впроваджувати "людиноцентричний підхід" – не тому що глибоко перейнялись інтересами користувачів, а тому що це позитивно впливало на репутацію і давало відчуття інноваційності.

Дизайн-відділи отримали нові назви. З'явились "UX-лабораторії" та "центри людиноцентричного дизайну". Консалтингові агенції почали продавати HCD-воркшопи корпоративним клієнтам як окремий продукт. Мова концепції проникла в бриф, але не завжди в реальні рішення.

Показовий приклад – великі технологічні платформи. Facebook (тепер Meta) роками позиціонував себе як компанію, що "з'єднує людей" і ставить користувача в центр. Паралельно алгоритм платформи свідомо використовував емоційно заряджений контент для збільшення часу перебування, незалежно від того, чи шкодить це психічному здоров'ю конкретної людини. Тут людиноцентричність стала риторикою, що прикривала протилежне за суттю рішення.

Три системні проблеми концепції

Людина в центрі, але яка людина?

Перша і найсерйозніша проблема – питання репрезентації. Human-centered design передбачає, що дизайнер досліджує потреби "людини". Але в реальних проєктах це дослідження зазвичай охоплює дуже конкретну вибірку: рекрутованих учасників юзабіліті-тесту, представників найактивнішого сегменту аудиторії або просто колег із суміжних відділів.

Люди з обмеженими можливостями, літні користувачі, люди з низьким рівнем цифрової грамотності, мешканці регіонів із нестабільним інтернетом – вони рідко потрапляють до "центру" цього дизайну. Методологія формально передбачає їх включення, але на практиці вибірка підкоряється бюджету, дедлайну і зручності рекрутингу.

Результат: продукти, які добре працюють для цифрово-активної міської аудиторії і систематично ускладнюють життя всім іншим.

Індивід проти системи

Друга проблема глибша. HCD сфокусований на окремій людині та її досвіді взаємодії з конкретним продуктом або сервісом. Це корисно для мікрорівня – але сліпе місце виникає там, де рішення стосуються систем.

Візьмемо приклад з міської мобільності. Людиноцентричний підхід дозволяє чудово спроєктувати додаток для каршерингу – інтуїтивний, зручний, що відповідає реальним сценаріям користувача. Але якщо система каршерингу в масштабі міста збільшує трафік і забруднення, витісняє громадський транспорт або створює нерівномірне навантаження на певні райони, жоден UX-тест цього не зафіксує.

Критики, зокрема дослідниця Кетлін Енн Маккафрі та автори концепції "планетоцентричного дизайну" вказують: HCD ізолює "людину" від природного середовища, суспільних зв'язків і довгострокових наслідків. Проєктуючи виключно під потреби сьогоднішнього користувача, ми можемо систематично підривати інтереси людей, яких цей продукт торкнеться побічно.

Ілюзія участі

Третя проблема – participatory washing, або імітація залучення. Дизайн-спринти, co-creation сесії та фокус-групи стали настільки стандартною частиною процесу, що перетворились на ритуал, а не на реальний механізм прийняття рішень.

Типова ситуація: команда проводить інтерв'ю з користувачами, збирає інсайти, оформлює їх у Miro, а потім стикається з тим, що бізнес-рішення вже прийнято на рівні вище. Insights "враховуються", але не впливають на курс. Учасники дослідження думають, що їхня думка щось змінить; реальний вплив залишається нульовим.

Це не є проблемою лише нечесних компаній. Навіть у доброчесних командах виникає структурна напруга між тим, що хочуть користувачі, і тим, що можливо реалізувати за наявних ресурсів, технічних обмежень та стратегічних пріоритетів бізнесу.

Чому дизайнери продовжують використовувати термін

Якщо концепція має стільки проблем, чому дизайнери продовжують на неї посилатись?

Частково через інерцію мови. "Human-centered" звучить добре, це легко пояснити клієнту і зрозуміло стейкхолдеру. Це сигнал про те, що команда серйозно ставиться до дослідження, що за рішеннями стоїть щось більше, ніж естетичні уподобання.

Частково через брак альтернатив. Критикувати HCD простіше, ніж запропонувати методологію, яка вирішує всі описані проблеми. Нові концепції "justice-centered design", "pluriversal design", "more-than-human design" – існують на рівні академічних дискусій і конференційних доповідей, але ще не мають такого ж операційного апарату.

Частково через щирі переконання. Багато дизайнерів дійсно вірять у цінність методу і використовують його відповідально. Проблема не в них, а в тому, що термін давно живе власним життям і використовується людьми з абсолютно різним ставленням до суті.

Що кажуть альтернативні концепції

Justice-centered design

Правозахисний дизайн виходить із того, що дизайн – це завжди політичний акт. Будь-яке рішення про те, для кого ми проєктуємо, неминуче означає рішення про те, кого ми виключаємо. Justice-centered design вимагає свідомо аналізувати ці виключення та будувати процес так, щоб найуразливіші групи мали реальний голос – не символічну участь у воркшопі, а вплив на рішення.

Це практично означає, наприклад, що дизайн державного сервісу має включати не тільки зручних для рекрутингу учасників, але й тих, хто найбільше залежить від цього сервісу і найменше представлений у звичайних дослідженнях.

Більше-ніж-людський дизайн

More-than-human design – концепція, що набирає обертів в академічних колах – пропонує вийти за межі антропоцентризму взагалі. Якщо людина, єдиний суб'єкт дизайну, це автоматично виключає екологічні наслідки, вплив на тварин, довгострокові ефекти для майбутніх поколінь.

Практично це виглядає як "life-centered design" у деяких студіях: при розробці продукту команда ставить питання не тільки "чи зручно це людині?" але й "яке це має навантаження на середовище?" та "чи зможуть люди через 20 років жити в світі, де таких продуктів багато?".

Системний дизайн

Менш радикальна, але більш операційна альтернатива – переміщення фокусу з індивідуального досвіду на системні зв'язки. Замість "як ця людина взаємодіє з продуктом?" системний дизайнер запитує "в якій системі відносин існує цей продукт і як він її змінює?".

Це не заперечення HCD, а розширення масштабу аналізу.

Практичні наслідки для дизайнерів і студій

Вся ця критика – не абстрактна академічна дискусія. Вона має конкретні наслідки для щоденної роботи.

По-перше, варто припинити використовувати "людиноцентричний дизайн" як самоочевидне виправдання рішень. Якщо рішення спирається на реальне дослідження з репрезентативною вибіркою і відображається у фінальному продукті – говоріть про це конкретно. Якщо дослідження було формальним – не прикривайтесь мовою HCD.

По-друге, корисно додати до своєї практики хоча б одне запитання про виключених. Хто не потрапить у нашу вибірку? Чиї потреби ми системно ігноруємо? Це не вимагає революційних змін у процесі, але суттєво підвищує якість мислення.

По-третє, якщо ви працюєте в команді, де результати дослідження регулярно ігноруються – це сигнал не про проблему методу, а про проблему структури прийняття рішень. Методологія тут безсила, поки немає реального механізму впливу дизайну на продуктові рішення.

Контекст українського ринку

В українському дизайн-середовищі ситуація має свою специфіку. З одного боку, культура проведення повноцінних UX-досліджень ще формується: чимало проєктів досі обходяться без систематичного дослідження аудиторії взагалі, тож будь-яке нагадування про потреби користувача є кроком уперед.

З іншого боку, компанії, що вже пройшли цей етап, нерідко відтворюють ті самі патерни, що й великі міжнародні гравці: дослідження є, але впливає на рішення лише тоді, коли підтверджує вже прийнятий курс.

Окремий контекст – дизайн державних і суспільних сервісів. Тут питання про виключених стоїть особливо гостро: цифрові рішення, що розробляються під технічно грамотну аудиторію, можуть залишати поза увагою значну частину населення, для якої доступ до державних послуг є критично важливим.

Висновок

Людиноцентричний дизайн дав фахівцям важливий інструмент і цей інструмент реально працює в певних умовах. Але перетворення методу на ідеологію призвело до того, що мова HCD почала функціонувати незалежно від практики.

Проблема не в тому, щоб відмовитись від дослідження користувачів або від емпатії як робочого принципу. Проблема в тому, коли ці слова стають способом уникнути відповідальніших запитань: чию людину ми маємо на увазі? Які системні ефекти матиме наше рішення? Чи справді участь у дослідженні означає реальний вплив на результат?

Дизайнер, який ставить ці запитання, не руйнує концепцію. Він робить її значущою.